Що нам робити з про Микола Капітоненко

ЩО НАМ РОБИТИ З ПРО?

Микола Капітоненко

к.політ.н., доцент Інституту міжнародних відносин

Виконавчий директор Центру дослідження міжнародних відносин

Вже не вперше новий рік розпочався для України із складної зовнішньополітичної дилеми. 19 січня поточного року США запропонували Польщі та Чехії взяти участь у подальшому розгортанні Національної системи протиракетної оборони, а 27 лютого згадали Україну серед держав, які тим чи іншим чином будуть задіяні у цьому процесі. Природнім чином, як і все, пов’язане із стратегічними планами США у Центральній та Східній Європі, ця новина викликала безліч коментарів та полярні оцінки в українських політичних, наукових та експертних колах. Контекстом всього цього виступила проголошена в рамках Міжнародної конференції з питань політики безпеки «Мюнхенська промова» Володимира Путіна від 10 лютого, основним змістом якої стала критика зовнішньополітичної стратегії США.

Відсутність прямого зв’язку між цими подіями легко довести. Зрештою, Президент Путін лише підсумував в дещо категоричних виразах традиційну для останніх часів антиамериканську риторику російського істеблішменту. А розгортання додаткових елементів НПРО є частиною стратегічного плану США із розширення та вдосконалення цієї системи, затвердженого задовго до сьогоднішніх подій, а саме 23 липня 1999 року. Однак, простий хронологічний збіг швидко призвів до надмірної політизації стратегічного за своєю суттю питання.

Стратегічне значення системи протиракетної оборони

Система протиракетної оборони є достатньо складним із технічної точки зору об’єктом. Її детальний опис може розтягнутися на декілька книжок. В статті академіка В. Горбуліна «Про ПРО і не тільки» в газеті «День» від 13 березня 2007 року міститься коротка інформативна версія такого опису. Рекомендуючи всім зацікавленим читачам згадану статтю, ми зосередимося на політичних аспектах розгортання ПРО.

З політичної точки зору, система протиракетної оборони являє собою засіб знецінення ядерної зброї потенційних противників. Цей засіб не є ані стовідсотково ефективним, ані дешевим. Але попри це, його вдосконалення є одним із ключових пріоритетів американської політики у сфері безпеки; і немає підстав бути впевненими, що поступовий розвиток технологій не перетворить із часом ПРО на ключовий елемент стримування малих ядерних держав.

Виступаючи таким засобом знецінення ядерної зброї, американська система ПРО виконує двояку функцію. З одного боку, вона зміцнює національну безпеку США, зменшуючи ймовірність враження будь-яких цілей на їхній території міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР). З іншого боку, ця система підриває основи стратегічної стабільності, закладені за часів «холодної війни». Серед цих основ найбільш фундаментальною була взаємна вразливість всіх сторін ядерної гонки озброєнь, що стримувала їх від спокуси нанести перший удар. Неважко помітити, що розвиток технологій протиракетної оборони здатен, в довгостроковій перспективі, зробити одну або декілька сторін невразливими до ракетних потенціалів інших, а отже гіпотетично зацікавленими нанести перший удар.

Також можна зауважити, що розвиток систем ПРО будь-якою із держав залишає її партнерам-опонентам два шляхи підтримання стабільності й рівноваги: 1) якісне вдосконалення ракет або засобів боротьби із елементами ПРО; та 2) нарощування кількості ядерної зброї та засобів її доставки в цілому. Реалії сучасної світової політики такі, що більшість ядерних держав не здатні обрати перший, значно дорожчий, шлях та, скоріше за все, підуть другим, що спровокує новий етап гонки озброєнь. Це загрожує стратегічній стабільності, а тим самим – безпеці кожної держави на планеті. Саме на експлуатації останнього аргументу ґрунтується здебільшого критика американських планів створення ПРО з боку офіційних представників Росії.

Вихід США із Договору про ПРО від 1972 року, який стався 13 червня 2002 року (за півроку до цього США офіційно повідомили про намір припинити участь у Договорі) засвідчив про розходження в оцінках стратегічних загроз глобальній безпеці та засобів їх попередження між США та Росією. Зовнішньополітична стратегія США націлена на нові типи загроз, яких не існувало у 1970-х роках: активізація міжнародного тероризму, диверсифікація асиметричних джерел небезпеки, збільшення кількості держав, що володіють незначними запасами ядерної зброї та мають нестабільні політичні режими. Отже, підрив стратегічної стабільності навряд чи входить до планів США, та й не відповідає їхнім інтересам. Як єдина наддержава в сучасному світі, США зацікавлені у стабілізації системи міжнародних відносин, щоправда дискусія про засоби такої стабілізації триває у самих США із початку 1990-х років. В орбіту цієї дискусії потрапили, звичайно, і плани створення системи ПРО. Поза межами таких дебатів залишається, однак, узагальнюючий висновок: США сприймають розгортання системи ПРО як стабілізуючий фактор світової політики. Деякі інші країни, і в першу чергу колишній опонент США по ядерному стримуванню – Російська Федерація – розглядають ту саму систему ПРО як фактор політичної та стратегічної дестабілізації.

Оборона проти чого?

Це питання хвилює багатьох. Не знайшовши на нього прийнятної відповіді, Генеральна Асамблея ООН у грудні 1999 року прийняла резолюція, якою закликала США припинити розбудову систем протиракетної оборони. Наприкінці 1990-х взагалі здавалося, що гегемонія США настільки відчутна, що не потребує додаткових засобів підтримки.

Однак події 11 вересня 2001 року кардинально змінили погляди американців на стан власної захищеності і дещо змістили пріоритети стратегії національної безпеки. Т.зв. rogue states, держави-парії, гіпотетичними загрозами з боку яких пояснював у 2000 році необхідність розвитку систем ПРО Президент Клінтон, раптом перетворилися на джерело реальної небезпеки. Особливо небезпечними з них на сьогоднішній день є дві: Північна Корея та Іран. Обидві підозрюються у розробці ядерної зброї та засобів її доставки; є дуже непоступливими перед тиском світової спільноти; закритими; та політично нестабільними. На думку американських стратегів, таке поєднання перетворює їх на реальну загрозу для США.

Безпосереднім джерелом загрози в даному випадку виступають північнокорейська ракета Теподонг-2 із радіусом дії 5000-6000 км, здатна донести ядерний заряд до Аляски, та західного узбережжя США, а також до всіх країн Південно-Східної Азії, не кажучи вже про територію Японії, Китаю та Росії; а також іранські ракети Фаджр-3 та Шахаб-3 із радіусом дії до 2000 км, що здатні досягти території Середньої Азії, Росії, України та будь-якої держави Близького Сходу, а за умови вдосконалення – території Західної Європи.

Окрім цього, немає жодних гарантій, що незабаром в регіоні Близького Сходу не з’являться нові ядерні держави, що загрожуватимуть безпеці не тільки США, але, і при цьому більш безпосереднім чином, європейських держав та Росії. Більше того, розвиток ядерної програми Ірану, якщо він завершиться створенням ядерної зброї, матиме найбільш ймовірним наслідком ланцюгову реакцію її поширення. Намагання створити противагу Ірану в регіоні, а також найпростіші міркування безпеки стимулюватимуть ядерні програми в Сирії, Саудівській Аравії та ряді інших держав. Система ПРО, на думку американських стратегів, покликана попередити такий розвиток подій та здійснити «превентивне знецінення» майбутніх ядерних арсеналів.

Для цього США в односторонньому порядку вже зроблено чимало. Зокрема, елементи системи ПРО розгорнуті на території самих США, на Алясці та в Каліфорнії. За допомогою цих заходів американську територію захищатимуть від можливих поодиноких атак з боку Північної Кореї. Ці системи ПРО включають наземні радари для спостереження за рухом ракет в середній фазі, супутники спостереження для визначення моменту запуску ракети, а також безпосередні засоби знищення МБР – ракети-перехоплювачи та спеціально обладнані літаки, здатні знищувати МБР за допомогою лазера. В цілому система забезпечує не стовідсотковий, але прийнятний рівень захисту території США від північнокорейської загрози, тим більше беручи до уваги незначну кількість ракет, які може застосувати економічно збанкрутілий режим в Пхеньяні.

Дещо інша ситуація із Іраном. Траєкторія ракет, що можуть бути застосовані ним проти США проходить над Європою та Атлантичним океаном, загрожуючи не стільки самим США, скільки їхнім стратегічним союзникам по НАТО. Односторонніх дій тут явно недостатньо, і тому США активно шукають партнерів в Європі.

В Європі ж, особливо в її східній частині, з певного часу підсилилися антиамериканські настрої, які часто заважають ефективно й швидко вирішувати нагальні проблеми. Росія, приміром, цілком серйозно деякий час намагалася використати антиамериканські мотиви зовнішньої політики Ірану для вирішення власних тактичних завдань, аж поки не стало зрозуміло, що такі «досягнення» можуть занадто дорого коштувати. Схожа політизація та свідома недооцінка загроз спостерігається в політичних колах і ряду інших держав. А між тим проблема підтримання стабільності й розробки ефективних механізмів протидії ядерній загрози належить до життєво важливих національних інтересів, що знаходяться поза дужками внутрішніх політичних дебатів. Тому дискусії на цю тему мають бути максимально позбавленими упереджених політичних чи ідеологічних оцінок.

Важко напевне сказати, які із згаданих 27 лютого поточного року чотирнадцяти країн готові активно співпрацювати із США. Відомо лише, що традиційно можна розраховувати на Велику Британію, а також на Ізраїль – одну із нечисленних країн, що мають власну національну систему ПРО, побудовану до того ж при всебічній допомозі США. Решта потенційних союзників опинилися у процесі складних політичних підрахунків та зважування всіх ризиків та переваг від розгортання такої системи. Схожа дилема постає і перед Україною.

Ворожа по відношенню до планів Вашингтону риторика часто приховує тактичні розбіжності при наявності спільного розуміння необхідності знайти прийнятне рішення проблеми розповсюдження. Ядерні програми згаданих держав, безперечно, являють собою небезпеку не тільки для США. Тим чи іншим чином вони зачіпають інтереси європейських держав, Росії, Китаю, всіх сусідів, а також і України. І справа тут уже не тільки в тому, що Україна як держава, що успадкувала від СРСР тривалу традицію стратегічного мислення та свого часу здійснила ядерне роззброєння, не може не турбуватися з приводу порушення стратегічної стабільності у світі. Цього разу цілий комплекс національних інтересів України опинився перед викликами, які не можна просто не помітити.

Американська система ПРО в координатах українських національних інтересів

Розгортання елементів системи ПРО в Європі зачіпає інтереси української держави на таких рівнях:

глобальний (збереження чи порушення стратегічної рівноваги й можливості розгортання гонки озброєнь);

система інтересів в євроатлантичному регіоні (зміна параметрів безпеки в регіоні, ролі та функцій НАТО, ЄС та національних інструментів у її підтриманні; можливі розходження у позиціях держав регіону; зміна пріоритетів у процесах євроатлантичної інтеграції тощо);

регіональний та субрегіональний (вплив на відносини України із сусідами; зміна конфігурації джерел можливих загроз та засобів їх нейтралізації);

рівень двосторонніх відносин із стратегічними партнерами – Російською Федерацією та США;

національний (виникнення нових викликів національній безпеці та адаптація комплексу внутрішніх засобів її захисту).

Дебати щодо можливої реакції України здебільшого демонструють неповне розуміння всього комплексу наслідків розгортання системи ПРО та участі або неучасті України в цьому процесі. Відбувається це тому, що експертні оцінки часто зосереджуються на першому та четвертому із згаданих рівнів, оминаючи всі інші. В результаті дискусія переводиться у площину розгортання нової «холодної війни» або провокації російського незадоволення. Як в першому, так і в останньому випадках цілий спектр можливостей та ризиків, пов’язаних із перспективами систем ПРО випадають із поля зору.

На нашу думку, найбільш суттєвими є проблеми, що постають перед Україною на рівні євроатлантичного співробітництва. Саме тут зосереджені середньо- та довгострокові інтереси, які Україна повинна брати до уваги, визначаючи власну позицію. На відміну від міфічної «холодної війни», для якої явно замало підстав (не кажучи вже про «нетипове» для таких конфліктів глобальне співвідношення сил), перспектива змін форматів євроатлантичного співробітництва виглядає більш ймовірною. Це підтверджується поступовим розширенням діалогу між США та різними європейськими партнерами по НАТО, а також Росією з приводу ПРО. Такий діалог має на меті продемонструвати, що дії США спрямовані не на підрив основ стратегічної стабільності (або провокацію «асиметричних» викликів Росії), а на оптимізацію та підвищення ефективності систем підтримання євроатлантичної безпеки в її широкому розумінні.

Інтересам України відповідає такий розвиток подій, який підсилив би її фактичну роль у підтриманні регіональної безпеки. Для досягнення такої мети необхідно одночасно максимально скористатися потенційними можливостями військово-політичного та технологічного співробітництва із США; зберегти спільне бачення майбутніх основ регіональної безпеки із Європейським Союзом; та не створити викликів національній безпеці Росії. В умовах політичної неузгодженості дій країн-членів ЄС та зростання напруженості в американо-російських відносинах зробити це буде нелегко.

Якщо взяти до уваги стратегічний аспект розвитку систем ПРО, то не можна не помітити деяких довгострокових змін, яких зазнає глобальний рівень підтримання безпеки у світі. Набагато ймовірнішим за новий етап глобального протистояння є обмеження політичних можливостей малих ядерних держав, особливо тих, які роблять ставку на активне використання ядерної зброї для залякування. Україна зацікавлена у такому розвитку подій, як і у зменшенні ефективності ядерної зброї в цілому, що сприятиме зниженню темпів її розповсюдження.

Виклики на рівні субрегіональних та двосторонніх відносин із сусідами повертатимуть Україну до вже відомих дилем. Регіон Центральної та Східної Європи знову набуває важливого геополітичного значення. Знову загострюється політична конкуренція між сусідами. Знову підсилюється вплив російського фактору. І знову вичікувальна позиція може залишити Україну осторонь інтеграційних процесів та співпраці у сфері підтримання безпеки. З іншого боку, потрібен час для узгодження окресленого вище комплексу інтересів. В цій ситуації Україні важливо скористатися спільністю інтересів, яка тимчасово формується в регіоні. Передумовою для цього виступає усвідомлення того «розподілу обов’язків» між державами регіону, який дозволив би їм не створюючи небезпек одна для одної, сформувати колективну систему взаємозалежності у сфері підтримання безпеки.

Досягти такого без врахування інтересів Росії не вдасться. Тому Україні необхідно всіляко сприяти американо-російському діалогу з цих проблем. Перспективним напрямом в цьому відношенні може бути підкреслення відкритості американських проектів ПРО в Європі і можливість використання їх в інтересах колективної безпеки континенту. Дуже важливо, щоб українська участь в таких проектах не сприймалася Росією як така, що спрямована проти її інтересів.

Україні також доцільно звернути увагу на двосторонні відносини із США. Задеклароване стратегічне партнерство вимагає наповнення реальними діями; а розгортання системи ПРО є одним із нечисленних приводів для зміцнення україно-американської взаємозалежності. До того ж воно матиме відчутні практичні наслідки для України в сенсі доступу до технологій, замовлень та інвестицій. Збереження статусу України як одного із провідних виробників аерокосмічної продукції є одним із пріоритетів «економізованої» зовнішньої політики. Зрештою, формулюючи власну позицію стосовно американської системи ПРО в Європі, Україна змушена буде відповісти на питання про власну стратегію нейтралізації загроз, пов’язаних із розповсюдженням ядерної зброї.

В будь-якому випадку ця перспектива вимагає прискіпливішого уваги й ширшого підходу, які б виходили за рамки кон’юнктурних політичних оцінок. Загроза розповсюдження, в тому числі й потрапляння зброї масового знищення до міжнародних терористичних мереж, є реальною. Очевидно, що світове співтовариство наразі далеке від одностайності в оцінці такої загрози і, тим більше, знаходження шляхів її ефективної нейтралізації.

В цих умовах апеляція до риторики часів «холодної війни» є найгіршим вибором. Вона закриває майже всі перспективні напрями співробітництва в регіоні, залишаючи відкритою лише стратегію ізоляції. Намагання отримати більше від розвитку ситуації зустрічатимуться із необхідністю долати деякі перешкоди та сприяти в цілому активізації діалогу в регіоні, остаточної метою якого є підвищення рівня взаємної довіри між всіма учасниками.

Необхідно також пам’ятати, що американська програма ПРО має стратегічний характер, існує давно, і рішучість американського керівництва (як адміністрації Клінтона, так і адміністрації Буша-молодшого) щодо її реалізації можна розцінювати як високий рівень консенсусу американської еліти щодо основних джерел загроз національній безпеці. А це означає, що програма ця буде розвиватися, вдосконалюватися й поширюватися, незважаючи на спротив окремих держав чи навіть норми міжнародного права. Це, в свою чергу, поступово змістить акценти сучасної світової політики. Не вдаючись до деталей теоретичного характеру, варто зауважити, що досягнення системами ПРО критичних рівнів ефективності дозволить повністю змінити «баланс можливостей» у відносинах між США та малими ядерними державами. Це, в свою чергу змінить звичні для нас форми регіонального протистояння у сучасному світі.

Враховуючи це, «погляд» української зовнішньої політики краще спрямовувати вперед, а не назад, відштовхуючись від того, якою ми хотіли б бачити роль України у системі регіональної безпеки в Європі в майбутньому. Чим більшою мірою Україна сьогодні сприятиме діалогу між всіма зацікавленими сторонами, чим активнішою буде її позиція, і чим повніше вона враховуватиме сучасні виклики безпеці, тим більше інтегрованою буде її роль у регіональних системах безпеки у середньостроковій та довгостроковій перспективі.

Предыдущий:

Следующий: